Виктория Неня

Страна : Украина

Виктория Неня. Родилась и живу в Украине. Студентка педагогического университета в г. Славянск. Некоторое время работала журналистом в местной газете. Сколько себя помню, всегда мечтала стать писателем и с самого детства сочиняла стихи и сказки. После рождения детей углубилась в творчество особенно сильно. Пишу о детях и для детей, чувствую при этом поддержку Вселенной. Дышу, болею и живу своим делом. Всем сердцем верю, что не ошиблась в своем выборе.

Country : Ukraine

Отрывок из повести “Борщ”

  Присвячується дітям, що загинули 

голодною смертю  в 1932-1933 р.



Україна, село Лютенька, 1932 р. 

Тієї ночі Іванка прокинулася від незрозумілого галасу та крику на порозі.

– Обыск! Граждане крестьяне! Просыпаемся! – кругловидий чоловік у кашкеті та ще кілька людей зі зброєю увірвалися всередину хати та стали озиратися довкола.

Батько Іванки швидко надів сорочку і, зістрибнувши з печі, повільно підійшов до натовпу. Міцний чолов’яга в шинелі підбіг до людини у кашкеті та промовив гучним басом:

– Товарищ Смирнов! Семья состоит из пяти человек: Бажан Тихон Иванович 1849 года рождения, Бажан Олекса Тихонович 1885 года рождения, Бажан Евдокия Андреевна 1891 года рождения и двое малолетних детей: Бажан Иванна 1921 года рождения и Бажан Николай 1931 года рождения.

Смирнов кивнув у відповідь й, заклавши руки за спину, закрокував по дерев’яній підлозі.

– Ну что, хозяева, почему хлеб государству не сдаете? – Його кирзові чоботи важко ступали по поверхні, від чого старі дошки рипіли та прогиналися.  

– Тому що ви його весь забрали! – процідив крізь зуби Олекса ненавидячим голосом.

– Не скажите, не скажите, гражданин Бажан! – мов змія прошипів Смирнов. – Тут донос на вас имеется! – Він схопив Олексу за рукав сорочки й ткнув йому під ніс пожовклий папірець.

Розлючений батько Іванки грубо висмикнув руку, але в цю мить хтось підійшов іззаду й чимось гострим уперся в спину. «Гвинтівка», – здогадався  Олекса. Ще двоє людей, які стояли збоку, скрутили йому руки так, що той упав на коліна. На печі за шторкою почулися перелякані голоси.

– Це комуністи, мамо? Чого вони знову хочуть? –  ледь чутно запитала Іванка. Мати накинула хустку на голову й сховала під нею волосся, потім повернулася до доньки та відповіла:

– Обійдеться, дочко! Сиди тихо. Ось краще Миколку колисай, а то, гляди, – підніме галас на всю хату.

– Нам донесли на вас, что вы прячете в мешках сорок пудов пшеницы! – почав Смирнов.

– Та що ви, люди добрі! Позавчора забрали все, що було! – відгукнувся хрипким голосом старий із довгою сивою бородою. – Дітей нічим годувати – які  вже тут мішки? – Дід Тихон лежав на широкій лаві біля вікна та не повертаючи голови говорив кудись у стелю.

Смирнов обернувся й подивився на старого. Глузлива посмішка ковзнула по його вустах.

– Хорошо припрятали, значит?!

– Бог із вами, де ж нам ховати? – промовила Євдокія, наблизившись до чоловіка. Олексу тримали двоє людей у шинелях. Він же стояв зіщулившись і дивився пекучими від ненависті очима на натовп непроханих гостей.

– А это мы сейчас узнаем! – Смирнов дуже швидко підійшов до лавки, на якій лежав старий, і, схопивши того за волосся, стягнув на підлогу. Не випускаючи сиві кучері з рук, він закричав на всю хату так, що бризки слини з його рота розлетілися в різні боки:

– Ну, дедок, говори, где хлеб прячете?! 

Вмить Олекса відчув, як давно стримувана злість наповнила його зсередини. Він скосився на Смирнова і повільно перевів погляд на старече безкровне обличчя батька. Потім глибоко зітхнув і, вилаявшись про себе, підвівся й з останніх сил одним рухом відкинув від себе обох комуністів.

– Ох, не боїшся ти Бога, людино! Навіщо слабких ображаєш?

– Тато, таточко! – крикнула раптом Іванка через штори на печі; в її голосі була тривога. Але попередження доньки запізнилося. Перш ніж Олекса зрушив з місця, Смирнов вихопив із кобури револьвер і, натиснувши спусковий гачок, випустив з нього кілька куль. Різкий звук пострілу луною прокотився хатою й затихнув у кутку біля ікон. Гуркіт був таким гучним, що задрижали не тільки вікна, але й весь будинок. Мертве тіло Олекси шумно повалилося на підлогу. На грудях білої сорочки розповзлася величезна червона пляма крові.

– Ах ты, тварь кулацкая! – сплюнувши через плече, вимовив Смирнов, засовуючи назад револьвер.

Приголомшений та розгублений, дід Тихон деякий час так і сидів на дерев’яній підлозі. Він простягнув до бездиханного тіла свою висохлу руку й напівглухим скрипучим голосом простогнав:

– Синку… Синочку… Олексо!.. Як же так?

Старечі сльози потекли по сухому зморщеному обличчю, а голова із розпатланим сплутаним волоссям дрібно затряслася.

– Итак! В последний раз спрашиваю, вашу мать! Где мешки? – Смирнов знову схопився за кобуру й зухвалим поглядом окинув Євдокію.

Та, від потрясіння не в силах промовити ні слова, опустилася на коліна поруч із мертвим тілом чоловіка й застигла в мовчанні. Пронизливе виття Іванки, а потім і плач Миколки змусили здригнутися не тільки її, а й увесь натовп у хаті.

– Сысоев! Ко мне! – Смирнову довелося гаркнути, щоб його почули. Худорлявий молодий хлопець у будьонівці вискочив із натовпу й зупинився посеред хати:

– Я тут, товарищ Смирнов!

– Всех в бричку и на допрос немедленно!

– В церковь вести, товарищ Смирнов? Т-т-т… то есть, в райком?

– В райком! – сухо відповів Смирнов.

– Стривайте! Стривайте! – прохрипів несподівано старий. – Не треба допиту, я скажу, де мішки.

Смирнов на радощах дзвінко плеснув у долоні, а потім, схилившись над дідом, лагідним голосом запитав:

– Где же они, дедок?

– У лісі. Ми з Олексою закопали їх за Лукавим болотом, у глибині лісу. – Дід Тихон пригладив бороду, а потім мозолистим скрюченим пальцем показав на узлісся.

– Так как же вы болото-то прошли, дедок? Слышал я, непроходимое оно.

– Там стежка є. Ви немісцеві, тому і не знаєте про неї. – Старий над силу підвів голову й ще раз подивився каламутними та вицвілими очима на тіло сина. – Ходімо, я проведу вас!

 

РІК ПОТОМУ…

Іванка босоніж пленталася курною вулицею і, пильно прислухаючись до кожного шерхоту, допитливо озиралася навколо та розглядала всі околиці. Обережно ступаючи на гостре дрібне каміння, вона час від часу зупинялась, щоб відпочити. Було тихо. Давно вже тут не мукали корови й не чути було, як гакають гуси чи мекають кози. Не цвірінькали тут горобці на деревах, і навіть коники у траві – й ті більше не стрибали. Їх з’їли. Всіх з’їли.

Диким чи навіть божевільним поглядом вона – голодна, розхристана – заглядала у кожен кут із надією знайти що-небудь їстівне. Ні, не так для себе, як для брата, для матері. Тільки вони залишилися у неї. Очі!.. Ці змучені довгим голодом сині очі дворічного брата Миколки – величезні, викочені з кістлявих  очниць, сумно прикриті напівпрозорими блідими повіками, – безмовно і так по-дорослому дивилися тепер на світ, що цей погляд змусив би плакати навіть бездушний камінь, не те, щоб Іванку й мати. Ці очі не можна забути!

 Та сама – гола, з вищипаною травою та обдертими деревами вулиця, якою плелася ледве тягнучи ноги Іванка – була квітучою та залюдненою ще якісь три роки тому: тут цвіли духмяні липи, пахло свіжоскошеною травою та щойно спеченим запашним хлібом. 

Який смачний хліб пекла її мати! Який він був пишний! Здавалося, Іванка й зараз відчуває цей звабливий та хвилюючий шлунок аромат. Вона закрила очі й жадібно вдихнула пусте запорошене повітря. Як давно вона їла хліб? Місяць тому? Два? А може й три? А можливо й зовсім вона ніколи його не їла? Іванка напружилася, щоб згадати, але, так нічого і не пригадавши, повернулася до думки про матір…

…Гарненька струнка жіночка з добрими блакитними очима й ледь помітною премилою зморшкою на лобі, покривши скатертиною стіл, визирнула з вікна:

– Ходіть до хати, тато! Обід охолоне! – завжди опівдні говорила дідові Тихону мати Іванки. Старий увесь час був зайнятий. Як і тоді, у той день, він сидів  на лавці біля криниці й раз у раз махав рукою, шаркаючи вузьким камінцем по лезу коси.

– Ти, Дуню, не турбуйся, я на сина чекаю. Розмова у мене до нього, – не  відриваючись від роботи, відказав дід Тихон.

– Ну що ви, тату! Олекса ще не скоро повернеться! – сплеснула руками невістка та нахилилась до плетеного кошика. – До вечора в полі буде. Я ось обід йому несу.

– Іванко! Ну що за дівка у мене ?! А-ну, злазь з дерева! – гукнула до доньки з порога мати. – Поглянь, весь одяг подерла! – Євдокія  зітхнула і захитала головою, а потім поклала руку на круглий живіт, який вже випнувся й помітно збільшився, та з ніжністю погладила його. 

 – Та залатаю я, мамо! Не сваріться ви! – опустила винуватий погляд сором’язлива Іванка. Вона, прикривши рукою пошкоджене місце на вишиванці, зістрибнула з гілки у невисоку траву і, відкинувши чорні коси назад, простягла матері руку, в якій була стигла груша.

Дід Тихон, позираючи на це так само не відриваючись від роботи, як завжди по-доброму посміхнувся й мовив хрипким голосом:

– Ну, що тут скажеш? Діти! Хіба ж у десять рочків не можна лазити по деревах? Я ось в дитинстві одного разу теж штани порвав – коли по ліщину за Лукаве болото ходив… Ох, і смачні були там горіхи!

– За Лукаве болото?! І Болотника бачили? – пошепки запитала Іванка; її переляканий погляд змішувався із жадібною та найпекучішою цікавістю.

– Та ну, що ж я дурень, чи що? Всі знають: хто Болотника стріне, той із лісу може й не вибратися. Чи то про Бескуда казали? Чи про Зохана? Не пам’ятаю вже. Але моя бабця колись розповідала, що найбільше треба боятися Німої Білої Діви. Кажуть, вона заманює людину в ліс, а потім бере її душу та несе на Острови Блаженних.

Іванка зіщулилась від страху.

– Навіщо ж ви туди ходили, коли там такі страховиська живуть?

– Кажу ж, ліщина смачна! Та й, до того ж, я іншою стежкою ходив – тією, що біля старого дуба починається…

– Ви, тату, ще навчіть її! – сердито буркнула тоді мати Іванки та, немов наказуючи забути щойно сказане, насупивши брови, суворо глянула на доньку.

– Язик в тебе колючий, Дуня! – посміхнувся їй у відповідь старий. А потім, пригладивши великим пальцем вуса, з якимось неприкритим задоволенням  додав: – Але борщ гарний!

…Борщ… Яке все-таки смачне слово – «борщ»! Немов божевільна набридлива муха носилася в голові по колу й дзижчала: «Борщ, борщ, борщ…» Іванка ледь стояла на ногах. Шлунок до болю скрутило, і вона, судорожно ковтнувши слину, зупинилася та присіла біля дерева.  

«Посиджу трохи і піду». В грудях стукотіло серце. Десь там, із глибин свідомості, глухо чувся докучливий внутрішній голос: «Ми-кол-ко-о-о-о! Ми-кол-ко-о-о-о!»  Немов безжалісний наглядач над чуйною совістю, той голос суворо спостерігав за безвільними думками й постійно нагадував ім’я найдорожчої людини.

Іванка підняла очі в небо, а там – жодної хмариночки! Тяжко зітхнувши, вона затулила обличчя долонями та прошепотіла:

– Іду, йду!  

На вулиці було скрізь тихо й пусто. Начебто тут ніхто і ніколи не жив або всі вимерли. Тільки кривобокі понурені облізлі хати задумливо й сумно дивилися одна на одну. Лише вони були німими свідками важких випробувань, горя та злиднів, яким піддалися їх господарі за останні роки. Он і Чубенківська хата пустує, вже покосилася та незабаром і зовсім завалиться.  А як завзято й старанно будували цю хату, толокою ставили. До толоки готувалися, наче до весілля. Іванці пригадалося, як Марійка – жінка Василя Чубенка – скликала всю вулицю допомагати. Пів Лютеньки тоді зійшлося: йшли і старі, й молоді. Працювали дружно й ладно, навіть малеча – й та, замурзана й щаслива, товклася біля дорослих. Толокувалися по-справжньому: коні чвалали по глині, місили її з половою чи соломою, а чоловіки натрудженими руками робили вальки та вилами подавали глину на горище. Жінки укладали її, обмазували, хто стелю, хто стіни, потім все білували щіткою. Іванка згадала, як баба Оришка – сусідка Василя і Марійки – довірила їй, малій, підмалювати червоною глиною призьбу. Ото радості було, коли вона маленькою щіточкою завзято виводила візерунки!  Тож двір кишів, мов мурашник, робота кипіла, аж пара йшла.  А як радісно та з яким запалом працювали тут люди гуртом – так весело мало коли буває, хіба що на весіллі. Весь двір дзвенів піснями, жартами й сміхом. 

Нетерпець було діждатися кінця толоки, за звичаєм потрібно було господарів обмазувати глиною. Тож зібралися всі, кому не ліньки та й щедро повимазували Василя та Марійку. Та так, що тільки очі й було видно! Іванка собі аж посміхнулася, коли пригадала, як її батько підкрався до Василя та несподівано вихлюпнув на нього ціле відро води із глиною. Всі голосно реготали та примовляли:

– Щоб водилося, щоб родилося, щоб були любов і добро!

До чого ж гарно було, до чого ж весело! 

Згадала вона, і як грали у Панаса там, у дворі, як її очі зав’язали хустинкою та як гравці питали:

– Панасе, Панасе, де твоя каша?

– Під лавкою.

– Чим покрита?

– Халявкою.

– А я виїм!

– А кієм.

– А я у криничку!

– А я за спідничку!

– А я в лободу!

– А я й там знайду!

Кинулася Іванка, хапає руками повітря – «жух-жух», а дітвора, наче горох, розсипалася по двору, спробуй її піймати! 

Щипає ця споминка Іванчине серце, будить у пам’яті безтурботні хвилі дитинства. Все те стоїть перед нею, перед очима бовваніє… Заглиблена у свої думки, вона й незчулася, як пройшла всю вулицю, де жила родина Чубенків, і вийшла до звивистого провулка. 

Де зараз Василь з Марійкою, чи живі вони? Чи вбиті? Та хіба ж тільки вони? Багато кого з Лютеньки заарештували та вислали до холодного Сибіру, до тюрми. Іванка колись підслухала, як мати плакала та розказувала ще тоді живому батькові про сусідів…  Що Пилипенків засудили за те, що вони зарізали свою теличку та з’їли, перед тим, як до них прийшла комісія, щоб забрати корівку до колгоспу. А тітка Палажка була засуджена за те, що, коли церкву закрили, а батюшку розстріляли, вона зі своєї хати ще одну церкву зробила й там таємно читала людям Євангеліє. Тож люди зараз поховалися, як миші, зайвий раз страхалися із хати вийти. А як виходили, то боялися навіть й очі вгору підвести. Коли смертю каралася жменька зерна з колгоспного поля, не дивно, що кожен стукіт у двері викликав у родинах дикий жах та трясучку. 

Іванка, опустивши голову й зрідка оглядаючись, прослизнула у двір їдальні, за якою була компостна яма. Повз неї у провулок, до колгоспної комори, проїхав завантажений мішками віз; його вартували озброєні гвинтівками червоногвардійці.  Зморений кінь, ідучи вперед, спотикався й тяжко дихав, наче скаржився на свою непомірну тяготу. 

Крадучись навшпиньках поза кущами та деревами, Іванка дочекалася, поки вони опиняться якнайдалі, а потім перебігла двір їдальні та опинилася біля компостної ями. Тут, у садочку, було прохолодно та духмяно. Пахощі смаженої риби та гарячого хліба, що змішувалися в нагрітому сонцем повітрі, пливли з їдальні уздовж садочка та старого звивистого провулка. Іванка глибоко вдихнула і підступилася ближче до ями. В ямі сиділо мале чорненьке дівча років п’яти з великими вогнисто-чорними очима. Воно міцно вчепилося замурзаними  рученятами в риб’ячу кістку й жадібно її гризло.  

«Запізнилася!» – розчаровано й трохи не із плачем подумала Іванка, коли побачила, що в ямі пусто. – «Що ж його тепер нести додому?» Вона дивилася на дівчатко й не впізнавала її; ймовірно, дівчинка була не лютеньска. 

Маленька у ямі зіщулилася й, стискаючи зубами риб’ячу голову, вороже подивилося на гостю.

– Ти чия будеш? – спитала Іванка та зістрибнула у яму. 

– Орися не дасть! – випалила дівчинка у відповідь, підскочила на ноги й, наче дикий звірок, вискочила із ями.  – Орися, Орися не дасть!  – повторила вона, ховаючи за спину свою здобич і задкуючи побігла геть від ями.  

Іванка знизила плечима, а потім, схилившись, стала нишпорити у ямі, чи немає тут ще хоча б однієї кісточки чи якогось лушпиннячка.  Нема!.. Земля одна!.. Чорна, чиста… Дівчинка знала, що цю землю переглянули голодні очі сотні разів і стільки ж разів змучені руки з надією в серці перебрали її по крихті. Чисто тут, наче це й не смітник!.. Іванка вилізла із ями і, зітхнувши, подивилася в небо.  Що ж його тепер робити?.. Миколка зовсім змарнів…  Мати знов будуть плакати…   Ой, Миколко!..  

У цю мить до ями підійшло синьооке біляве хлоп’я приблизно тринадцяти років.  Це був Омелько, син ледарів і п’яничок Івана та Мотрі Руденків, що колись жили у старій порепаній хаті біля сміттєвої кучі на краю села. То було колись… Зараз у Омельки інше життя! Коли комуністи дали йому хоч і не нову хату, але з погребом та колодязем, Омелька на світ глянув зовсім іншими очима. Так зазнався, що тепер носа аж до неба драв, дивився на односельчан згорда, величався мов цар. 

  • Що, вража дочко, їсти хочеш? – підійшовши ближче, спитав Омелько. – Дивись, що в мене є! 

Іванка повернулася і побачила, що хлопець їсть сиру картоплю і, облизуючи пальці, наскрізь пронизує її своїми колючим поглядом. На ньому був майже новий одяг: біла сорочка, підперезана мотузком, суконні штани із товстого полотна та шкіряні чоботи. 

«Що ж… Омелько й справді покращав, поздоровшав, – подумала Іванка. – Он як очі блищать, не те що раніше». Їй одразу згадалося, якими скрутними та безрадісними були дитячі роки Омельки: через своїх недолугих батьків він із самого малечку зазнав багато злигоднів та нестатків. Та батькам було байдуже, що їхнє дитя росте мов бур’ян, що воно в брудній сорочині – холодне, голодне й босе – ходить по селу та вимолює милостиню. Селянам шкода було хлопця. Чого вони тільки не давали христорадникові від щирого серця, аби бідолашна дитина не голодувала та й не згинула! Хто якусь одежинку справить, хто чоботенята, хто нагодує, а хто й карбованця за ради спасіння душі не пожалкує. Біжить, бувало, радий Омелько до дому та й кричить:

– Мамо! Тату! Подивиться, що мені люди добрі надавали!

– І справді не дурно. А хто ж тобі синку дав? –  хитаючись, спитав батько напідпитку й почухав потилицю. – Кажи синку, – піддакувала п’яна матір, що ледве стояла, спершись на дерево. – Все кажи! 

Хлопчик, напхавши повний рот хліба, й каже набитим ротом:

– Ось хлібчика дала тітка Мар’я, а яблук – баба Оришка, пирогів дала Палажка, тільки я їх… Я їх одразу з’їв, – прошамотів Омелько й опустив очі.

– Ти ба! З’їв! Хоч би за матір подумав! Йолоп! – гримнув сердито батько, а потім гостро зиркнув на руку хлопця, в якій були гроші, й здивувався:

– Овва який! В тебе й грошенята є? Хто ж тобі, синку, карбованця дав? 

– Карбованця? – Омелько запнувся й підвівши голову,  глянув на батька з матір’ю і одразу позадкував, бо їхні очі блищали недобрим вогнем. Він знав цей погляд:  то була хижа радість, просякнута неприхованою жадібністю та прагненням до наживи. 

– Карбованця! – гучніше повторив батько та підійшов ближче до хлопця.

– Кар.. Карбованця дав дядечко Олекса, – заїкаючись відповів Омелько. – А його жінка казала, щоб ви, тату, мені сорочку нову купили, бо ця вже зовсім до дірок протерлася.

– Бажан, кажеш, дав? Бач, який Олекса щедрий?! – повернувся до жінки Іван. Мотря подивилася червоними очима на чоловіка та й голосно гикнула:

– Олек.. са?

– Егеж, – кивнув Іван. – Чого ж йому не давати, коли він має 350 десятин землі, гайок понад берегом та наймитів цілу купу? У нього десятеро коней, дванадцять корів, четверо теличок, ще й пасіка гуде! Чого ж йому не давати!? Ще й мало дав!  

– Нумо, дай я подивлюся карбованця! 

Омелько побачив, що батько наближається до нього, дужче стиснув кулак із грошима та й чкурнув чимдуж за клуню у бур’яни. 

Та хіба ж можна впоратися шестирічній дитині із дорослим чоловіком, коли той не бачить нічого перед собою, крім горілки? Спіймає батько Омелька за вухо, забере гроші та ще й наб’є його, щоб знав, як опиратися та перечити.

Отак і ріс Омелько – самотній, сам собі на думці; і все більше серед чужих, ніж серед кровних. Йде, бува, ввечері, стане посеред вулиці та дивиться на якусь ладну хатку – там, де у вікнах світиться. Тихенько підступиться ближче до вікна та й заглядає, що там діється. А там!.. Простора чиста хата, тепло там, добре там. Біля печі порається охайна жінка – мати, а за столом сидить бородатий батько – пахар. Його сильні руки колихають маленьку донечку, а вона запустила свої рученята у батькову бороду й смикає її та щось собі вигукує. На підлозі біля чоловіка ще двійко: хлоп’ята сміються та бавляться в коника. Весело їм, добре їм!

«Чому ж так бува на світі? – думав собі Омелько. – Чому одним все, а іншим – нічого?» Так помалу-потроху зароджувалися в серце хлопця краплі заздрості, які почали там ворушитися й рости, а згодом і зовсім перетворилися на отруйну злість та пекучу ненависть до людей. І коли в Лютеньку прийшла радянська влада, а з нею – нещадний голод, молодому активістові комісару Мухіну та його начальнику Смірнову дуже вчасно підвернувся під руку вовкуватий Омелько, який залюбки погодився за мізерний харч доносити на своїх односельчан. 

Не щадив нікого Омелько!  Підгледів, що у Сопенків дід Петро ховає порося та мішки  жита у копиці сіна – біжить до Смірнова чи Мухіна, розказує. Ведуть комуністи того ж вечора всю родину Петра по селу та гнівно вкривають ганьбою. Кричать:  «Долой, долой кулака из села!» Чи підслухає хлопець, бувало, як тітка Мар’я шепоче сину, щоб той закопав під деревом вінчальні кільця та хрестик золотий, що дістався від батька. Знов поспішає до райцентру хлопець та переказує, що чув і що бачив.  Коли комуністи вбили куркуля Олексу Бажана у власній хаті, селяни стали сахатися Омелька, забачивши його здалека.

Сильним став Омелько: всі його тепер бояться, ховаються! «Нехай бояться! Так краще, ніж коли ти отаке неприкаяне – простибіг,» – думав Омелько.  В нього навіть прізвисько з’явилось – «Вухо». Всі його тепер так і кличуть. Зате у нього і харч є, і куфайка тепла, ще і в хату – хай не в нову, але в простору – жити пустили. А те, що ця хата була тітки Палажки, яка колись пирогами пригощала, – то зовсім не його справа, бо сказано було, що вона ворог і таким як вона не місце серед робітників колгоспу.   

 

1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Загрузка…