Татьяна Грицан-Чонка

Страна : Украина

Татьяна Грицан-Чонка Украинский писатель, родилась в Закарпатье, пишет на украинском и русском языках. Автор 10 сборников поэзий и романа-эссе “Живые двери, или Я – спелое Яблоко веков. Я – Женщина”, номинант международного конкурса на медаль Мацуо Басьо (2016), лауреат международного многоуровневого конкурса им. де Ришелье сезона – 2018, Изумрудный дюк, лауреат Литературнохудожественной международной премии им. Пантелеймона Куліша за 2020 год за книгу “Живые двери, или Я – спелое Яблоко веков. Я – Женщина” и других конкурсов. Произведения “Резьба по пространству” и “Біо-Бог” опубликованы в учебнике “Современная украинская литература родного края” для 5-7 классов заведений средней образовательной школы.

Country : Ukraine

Tatiana Gritsan-Chonka Ukrainian writer, born in Transcarpathia, writes in Ukrainian and Russian. Author of 10 collections of poetry and essay novel “Living Doors, or I am the ripe Apple of the ages. I am a Woman”, nominee of the international competition for the medal of Matsuo Basho (2016), laureate of the international multilevel competition. de Richelieu season – 2018, Emerald Duke, laureate of the International Literary and Art Prize. Panteleimon Kulish for 2020 for the book “Living doors, or I am a ripe Apple of centuries. I am a Woman” and other competitions. The works “Carving in space” and “Bio-God” were published in the textbook “Modern Ukrainian literature of the native land “for grades 5-7 of secondary schools.

Отрывок из  романа “Древо”

 На кінчику Я 

 

                                                               Без власного єдиного пупка ніхто не

                                                                                          народиться на світ…

                                                             Врешті-решт доля людини – бути

                                                             пупком,  малою ланкою на короткий 

                                                             час поєднаною з цілим світом, а потім – 

                                                             жалюгідним останком, слідом.

                                                            Назавжди чи надовго?

                                                                               Стані́слав Ві́нценз 

 

                                      Завтра кінця світу не буде.

      Коли сонце заходило в кінець дня – все могло бути инакше. Але сталося,  бо кожен хід тримав свою Свідомість, кожна частинка зачисляла свої промені, проникаючи вже опісля до загати загального Ложа, де сходилися усі Світи,  так сильно гранулючи, аж до кінечного Ніщо, до Чорного марева, крапки – звідки все й розпочиналося… 

     Там немає Істини, де немає Любові, – з гіркотою вигукнув Ангел. – І вже найглибша Істина народжується  з найглибшої Любові.                                

      Вдивляються люстерка у невідоме Ю – аж тоді, коли невидиме Я красується перед Нічийним Нічим. Слово породило Світ, Світ стався Словом. А потім щемно запалалася земля й Пророки вознесли те Слово  на хрест – пускали кров і воду, аби змогло зродитись нове Я – нове плем’я, новий Світ. Янгол взявся дивувати і дивуватися – бо  то земля ще проникалася тим маревом, та вже й сама  ставала  темнінню…народжула рід. Нарід спровокував чекання. 

      Якщо ж і цінуватиме когось, то уже найперше тих, які зуміють бачити в тобі: Печаль – за усмішкою, Любов – за гнівом і Причину твого мовчання… 

     Над полонинами завис туман. Так швидко визрівав із прірви, неначе його били жезлом, неначе гнали злі вампіри. Кінець, що є почином Пара Лелі, що має свій по-чат-ок – спливає молитовний чат із Очей Життя… Проросток  Древа Лелі – Виш(н)Я у Парі Ю, що світ азартом у світи несуть, де проникається святе Блаження…  Там розпочалась Со-Вість

                                    Тому що нам нема куди втікати.

                                                   Затримуйте довше вашу свідомість, коли

                                                    розумієте, що ви існуєте, ви  є…

                                                                            Станіслав Єжи Ленц

    Свідомість в Совісті питає : «Що сталося найпершим?» 

Крізь вітки часу Слово знає, яку йому спивати чашу, якими стежками іти. 

     Благовіст світу радіорепродуктором  до Древа Життя взиває. І Древо є цим світом. Виш(н)Я , Дух, рух Ю – єдине тривімірне дитя – Життя. Все і Нічого, бо розтягується до невидного і гранулюється до нечутного – Білий шум  і Чорна пустка…  Резонанс. Усі зодягнені, закриті, Одна вона, ступила  на вівтар – оголена, пряма, як спиця, начищена, неначе так годиться. Одна прямує на готар Любові й Пекла, до Ю велично промовляє:

  • -Ти ж бачиш сльози у моїх очах, Я п’ю їх із журби своєї… Згубилась Я. Себе  шукаю. А  чи знайду, чи подолаю себе в собі? Не знаю.
  •  -Ставай на перший ступінь Духу, приймай усе, крізь стильні рухи вічного Ніщо, приходь до мене. Я з тобою маю сягнути Світла, вийняти усе із тіла власного прощення. Знайти твоє наймення.
  • -То зветься Милосердям, коли просвітлена душа сягає до окрайків  тіла, а небо ловить світло всередині  себе. Осердя,  О – коло, що стає кружечком, а потім кулею, де сфера в сфері, час у часі, а Я в Тобі.

     Очі Світла… Таємного в скрижалях Життя не завжди видно, але видно Очі. Коли болить душа –  то проникають  Очі в лоно тіла, що  ще хитається від моторошного віддиху.  Очі заглядають в Очі – стікають сльози, краплі поту Душі. Душа так  трудиться в крупинках поту, планує  висушити сльоту на гравірованім порозі, але невзмозі… Тоді йдуть Очі.

     Вони глибинно, скрізь – у полуденнім світлі, у темряві огню, в прозорості нічних видінь. Барвистими комочками звиваються поміж блакиттю,  дихом торкаються безміру і – знову приближаються до точки стику, звідки починали свій відлік.Тонкими струменями сиплються в небес долоні і проникаються у кожну полонину, кожний дім – Храм душі, бо Очі Небесного Роду…

     На дорозі, між життям і смертю, спотикнулося Дитя, прийшло сповістити Сонцю, що тисне темінь на Життя. Очі засвітили усі кутки і випрямили фарби – Дитя заплакало, сльози лилися великі, як сливи, сльози безпоміччя. Очі знають, що робити: вибрали з дитячого тіла болючі краплі, наділили сльозами радості – коли кожен може заглянути в середину Дитини, знайти дорогу до свого Єства. Посеред всього того Нава у коренях тримає грати, планує цілісно завзято творити марево Життя…

      І тільки розум прагне болю, бо має розрахунки. Зорі намітили уже давно проєкти, лінії, декади, тетраєдри, броні, застави – усім керує Світло , усюди проситься єднати, розорювати, нищити, приймати і розрізняти… Але то тільки гра, то тільки ігрища віків, то тільки милість змінюється в злість, то тільки ділення на Я і Ти. То розум грається з Собою. Він створює Собі проблеми і цільно, впевнено іде до них, неначе бик на викрашену стрічку. У задвірках стоїть, тиняється в зарінках і чистить шлюзи, миє ноги, а потім знову ляпається в проби, досліджуючи власний вміст. Вагаючись,  готується постати на слідуючу ступінь міри, торкається вагомих жезлів і никається у безміррі. Розум – роз-умлює умови, розтрощує уяви, розятрює часи… Наш розум вірить, спить, ревно прориває і знову спить, і знову грається судьбою. Наш розум грає сам з Собою. Він мріє, бігає і любить, по-своєму, по-діловому – невіглас у коханні, судить за викрадені мірки в часі,  нецільовий рахунок, нашим керує марнотратством, марно тратить силу від Чуття.

     Виш(н)Я. Корінням обпікає прояви чування. Крізь темряву тілесну проникливо доносить тільки графіки, тільки трафіки, тільки лінії… 

     Розум може обпікатися, може наплести дурниць, може ображатися, може бути черствим і страдним, може стати сонячним і теплим… Розум торкається таких глибин, коли би треба просто жити, коли треба тільки жити, коли треба би надто жити. Коли би просто говорити п’ятьма прожилками чуття: Очима, Нюхом, Слухом, Торканням і Смаками. Всі мови в одну мову – в одну споріднену Блаженність. Але ж то ні – там роз-ум, там той впоряджений із хаосу закон, там Лад у темені віків. Там потенційних рухів роз-ум – 

коріння Древа, що є першовитвором Часу, світ Предків Роду, покійних родичів – світ Нава.  

     Зійшло над світом сонце зі світлом Прави – Божественне бажання, дане згори, горішньої корони Древа до світу руху обміну буття, до Біопровби стати повноцінним Древом, до світу Яви. 

     І знову повертається до Творення першоджерел: « Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв» (Книга Велеса. Дошка 1).

     Вершина Говерли щезає із першим цілунком захмарного неба, зливається з небом і тілом, і духом. Тоді все довкола є лише рухом, єдиним чуттям няня-мами, єдиним зачатком Кохання. Тоді вже не розум, тоді не зітхання : хто правильний, а хто ще не дуже. Тоді – єдносповідна , єдиноспорідна Духовна  Одиниця – яйце у яйці, життя у житті, одна одданиця – Палениця.   

     Як сильна дія пуповини, що прагне водночас в ту хвилину зійти до аду, аби зіллятися із сонцем у видимий-невидний плави, у геть вже  пройдене і виплакане ясністю буття.  Братчинна смакота…  Торкається ота пройденність русла, що йде од віку до віків – космічний лад, жертовна їжа, священне поїдання, подаяння, переформація із Я у Я, із Нави в Яву, із Яви до пращурів, до першородків, до Прави, де в потемку нуртує незнищенність і спадкоємність світу й роду…

     Розум – чудовий ілюзіоніст, гравець, чудовий містифікатор і в той же час маленький  проєктатор,  котрий  зоставили без нагляду  батьки. Зоставшись сам на сам – він змушує розважити себе самого.

      І тільки Свідомість із Совістю у Парі. А Вища Свідомість –то наша Мама, завжди готова прийняти нас обігріти і вивести на  чистий путь. А потім вийняти зсередини нашу ж таки Душу і виставити напоказ. Пробуджена   Свідомість – це наш Батько, що контролює і приймає Чадо – тільки гідними, тільки рідними.
      Свідомість спить, а розум грає –  ріже і шиє, миє і мастить, тривожить і заспокоює, нуртує цифрами у просторі, наповнює Словами, в етері уражає   всіх нулями, приймає і відпускає, а потім хапко  обіймає, всесвітом єднає…

    І живі, і мертві – всі  єдиним Духом. І не важливо, хто коли, куди, чи назавжди, як проймався власним рухом, бо Осереддя у  корені, де свій перший прохід, коли всі – Одне, всюди Рід.

       Сорокаденним диханням наповнюється світ… Пупок присутнюється до Житття, а потім німо тягне у темні мірила –  Життя обривається… Але то лишень  хвиля, а далі –  гей! Знову у  новім порталі –  нові пупки, нові мікози, мікрочастинки поезії у прозі містичними Словами.

     Земля жива і міститься в Яйці, а те Яйце знаходиться у тисячних Сорочках –  шкарлупах мімілійонів  тих Яєць.

      Виш(н)Я. На самісінькій Апецькій розточує  Ю, три  гілки, стоїть посередині, намотує той пупець по верхах і низах, поміж бескидів й полинин… Де лишень вітри й води знають собі шляху, бо єдині, у одному клубку у одній ґулі, де річища і корені сягають до небес, де витоки зникають до глибин, затиснуті шарами ґрунту, так міцно, що вже ніхто не годен розірвати. 

     Пупок – це місце й час, що  з Нескінечності у Нескінченність – Слід, залишок  Життя, котре не є кінечним, лишень винятковим. 

    У  Стрижні – Виш(н)Я, десять законів творіння,  зі свіччям  Любові, а коріння –  крізь  земляну в небесну твердь. 

     Займилося ватрою  Сонце.  Крізь дельти світів урвалося величчю. Із глибини агатового нетрища – новий пупок, нове Життя. Зав’язь між Небом і Землею, вузол, котрий єднає глибину і висоту, ліву і праву прип’ять, попереду і поруч– Виш(н)Я…Карпати стали порталом до вишнього Храму.

     Ключ Білого Слона   на хребті Попівана склепінням у часі утримує цілу будівлю Живої Істоти. І мусить бути там Вівтар – к-Амінь Совісті і Сумнівів,  де пишеться  Життя, де карбують ріки  полосками час, а Древо корінням сягає у Небо.  Камінь – у центрі того пупка, в осередді Всесвіту. Перерізує пуповину, творить свої дива – і народжує Нову Істоту  цей к-Амінь, пупок зв’язку, Єдиножиття – Виш(н)Я.

     А опівночі набігають, бісяться  на тім вівтарі Гори й Хмари, два тіла проникаються одне в одного, цілуючись під Образами місяця…  Говерла  в пеленах  туманів. І тільки біле молоко із гірських сосків все цідиться і цідиться у темряві палкого шалу, де гори й хмари заникають у земній Основі, у морі Перворіку. Крізь кришталеві куполи небес занижуються, світять і відчиняються перед Людиною мільйони Я – за чверть секунди три десятки кілометрів,  за раз і ще – сто сорок чотири проєктів  нас.

     Я – чиста вода, що напоює зорі. Я – синтез, конструкція, гори і доли, сторінка, плакат, кома, крапка і хмарка… Виделкою ношу, сную, вимальовую латки про мене, про тебе, про нас.

     А потім ті Я  стікаються Янголом по бездоріжжю, надихаючи таких, як Я, стояти на посту слави, на вічнім урівноваженні дня і ночі…

Я  скоринкою сонця торкаюся кореня «Хочу», проникаю в Життєві  глибини  ядром з річищем Епох, і знову стаю на варті Істот, на ватрі часу і Людини

      Я приймаю віки в один Промінь, ношу на плечах тягар руху, немислимо зовсім спинитися,  бракує’ ми  духу. Світ – вічний ходун, вічний рух, що має свої кореневища в небі, у Сивій Свідомості – Дух 

     Я синьооким красенем – до Осені, малюю очі в колір Неба і випускаюся голубкою понад простори. Росами  виймаю із грудей Ялове серце, що яскравіє вже осінніми тонами, останні соки сточую до дзбану з маревом – то вже стаю терпким вином, віном Епохи… Тому не кваплюся виходити зі шкіри, а ніжуся теплом  потреби нині, живу і слухаю глас Неба. Бо Небо знає Правду. 

      Якби ж то вміло говорити, сказало би  нутром  Людини, що все, що суміщається з промінням – це Життя. Якби і вітер захотів промовити  хоч слово –  людською вимовив би знову: простори . Сказав би стоком  кисню – рух, творити код. Якби рослини не мовчали, промовили би звуком  мами: народжувати – значить Жити. Якби могла сказати ватра, то духом Завтра –    час Любити. Якби дороги вимовити вміли Слово, то полетіли би до Бога, аби сказати: Слава Гласу. Піски крізь проріз часу шуміли би Людським насінням, птахи злітали би з ячінням: Хвала Життю.

     У Квітки виросли б уста, лице: творю, співаю, малюю, пишу, зорюю, світаю, дарую і підвишую, вирую разом із Творцем…

     Людина… Якби сказати  годна мовами  світів  – то це була би мова, вітру, сонця, пташок, дощу, річок, метеликів, комашок  і крапелинок ніжної роси, і квітів спів.

   Небесна просинь тілом – Біле Древо. Молилася до неба Виш(н)Я:

  • -Світанок… Розбуджую свій верховинський танок. Записую Листи крізь вири. Моя душа на Листі має сили, краплинами злітає у безмір’я. Моя душа в жовтневім Листі ніжности, як в цнотах, персах неба, як в крапелинах винних. Моя душа стоїть у царських перстах, морозно сиплеться до ночі Осені. Моя душа у стиглих нервах повітряного нітрогазу. Моя душа молочною утомою летить, сухими зморшками у Листі. Моя душа в зеленім ворсі лісового шалу, коли Слова купала у Водах слів Пречиста. Я – найщасливіша тепер, бо зимнію на жовтім стязі. Я – запашилася терном, я стала Древом. Не йде, не їде, не летить Мить.  Вітри знімають душу й тіло, вітри несуть частини віри, вітри назад, до сонця йдуть. Я – Виш(н)Я –  напів мертва, напів тиран і напів жертва. Сто Ю зсередини століть, бо йти нема вже сил. Сама до себе молюся в борінні,  ступнула в Противні небес.

Норончевим таляром на вікні, тихо в долішнім персті, затримуючи погляд, в пониззі жовтіє Листя:

  •  -Тобі ніщо не загрожує, тебе ніхто не запитує. Ти є. Тобі все вдається, ти спритна, бо мала – Виш(н) Я. 

 А Древо вимочило стязі, прийняло в сонячнім протязі солодкі згуби, крізь шепіт язиком притисло губи до піднебіння, до висот: 

  • Чому тремтять надміру руки? Чому  нестримні Очі,  торкаються навиворіт в  Листи, на сто основи – в прах, розносяться  неначе гори у восьми вітрах? Як віддалася Сонцю –  вигоріли щоки. Котрих земель ще не пройшли Світи? Допоки? Котрі підземні виміри сягають Неба? То скільки ще іти нам треба?

     Немає відповіді, нема нічого. Ніхто, ніколи не зупинить  рух, коли думки обкачують, обсмоктують солодку Мить. Один момент.  Апробація кенгуру…  Може, час досягне, затримає свій позір? Витягуючи шию, вимислює, шукає козир. Життю можна довіряти. Життя – то все. Бо не може не бути, коли все вже давно є. Все стає єдиним Життям, єдиним Вмістилищем Всесвіту. Ти –  вдома. Ти – Я… Ворота – судилище. Світ – на спіральних зорях, золоті реалії, золоте Життя.. Приймаючи вид білого півня, танцює Світ на вітрі  часу і притискається до сонячної Ряси  в рупорі Єднання. 

     Неперейдений хід, безкінечний вимір, але пізнання завжди таким було. Завжди попереду стоїть Инша Формація… Нагромаджується, росте нація.  І аж тоді  стається рідною, коли у  власнім Свідомленні. Усвідомлення  несе иншу формацію того, на що Свідомість зосереджується… Дитя.

      Життю треба довіряти, бо Життя не може транспортуватися не туди, не так.  Все – Житття, а Життя – це все.  Духовність – в глибині серця, в ядрі Всюдисущого.

 

1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (6 оценок, среднее: 4,33 из 5)

Загрузка…