Анна Дячук

Страна : Украина

Увлекаюсь чтением книг. Учу детей в подготовке к школе, эта деятельность приносит мне огромное удовольствие. Дети – это наше будущее. Делаю дидактические авторские игры для дошкольников. Писательским творчеством занимаюсь с 2012 года, училась на факультете украинской филологии – это и дало толчок к влюбленности в литературу. Мое образование помогло открыть мне себя. Автор трех книг. Пытаюсь открыть себя людям в разных жанрах литературного мира.

Country : Ukraine

I enjoy reading books. I teach children in preparation for school, this activity brings me great pleasure. Children are our future. I make didactic author’s games for preschoolers. I have been writing since 2012, I studied at the Faculty of Ukrainian Philology – this gave impetus to my love for literature. My education helped me to discover myself. Author of three books. I try to open myself to people in different genres of the literary world.

Отрывок из фэнтези “Недорусалы    

 

ІІ розділ

Світ Океанії або з морем навздогін.

 

1.

 

– Хто це? Хто?! Я ще ніколи таких дивних не бачила! – говорить один переляканий та водночас здивований голос.

– Та це ж справжнісінькі люди! Я знаю, бо мені колись розповідали про таких! – звучить другий, не менш стривожений та зацікавлений.

– Цитьте, дайте роздивитися! Бубоните мені тут на самісіньке вухо! – третій сварить двох інших. – Глядіть, бо розбудите. Ану тихо мені! Біду накликаєте! – гаркнула на дітей.

– Ми ж нічого, мамо! Нічого. А вони кусаються? Я чув, що люди різні бувають. Ти тільки подивися, які ж вони бридкі! Фу-у-у! – дитячий голосок запитує про нестандартні речі та висловлює своє ставлення до незвичної знахідки.

– Та не кусаються вони! З чого ви взяли? Хоча… не знаю… Все може бути. На вигляд, майже, звичайнісінькі люди. Не фукайте, ви у мене виховані русаленята, правда ж?! – жіночий голос втихомирює допитливих дитинчат.

– Ну-у-у! Не штовхайся! – чубляться між собою.

– Я теж хочу подивитися! Посунься трохи! – перепалка набирає обертів.

– Так, ану тихо! Розходилися тут, наче на базарі їжу вибираєте! Бо зараз додому попливете! І ніякого видовища вам не бачити! – уже розлючено випалила особина жіночої статі.

Після того, як матуся все ж добряче насварила своїх бешкетників, малеча втихомирилася і уже просто споглядають за тим, що ж буде відбуватися далі. Адже не хочеться пропустити найцікавіше, через якісь там дурнуваті склоки. Споглядають мовчки. Ні пари з уст, так, ніби це зовсім не її малеча. Серйозні, зосереджені, уважні.

Тільки хотіла доторкнутися до знайд своїми пальцями, як почула позаду:

– Мамо, ми боїмося. Можливо, не потрібно їх торкатися руками? Що якщо вони скажені чи ще щось у тому роді? – не на довго вистачило спокійності. Знову взялися за своє.

– А якщо вони накинуться на нас і з’їдять? Мамо, пливімо звідси від гріха подалі. Залишимо їх тут. Нам не потрібні гості, які можуть нас вбити, – продовжують свою пісню гарну й нову.

Мати промовчала на такі домисли дітвори, лише поглянула скоса. Вони все зрозуміли та мовчки причаїлися за спиною у нені. Уже остаточно боялися накликати на себе гнів матері.

Русалка все ж наважилася доторкнутися до прибульців. Адже покинути їх та пройти осторонь теж не варіант. Бо, здається, ці особистості є одними з тих, хто може нам допомогти. Торкнулася холодними пальцями до ще теплих дівочих рук.

– Мамо, вона мертва? – дівча-русаленя бовкнуло не подумавши.

– Я не знаю. Зараз подивлюся. Не заважайте тільки, – обережно поставила свої руки на живіт дівчини.

Лізине тіла випромінює незвичне яскраве світло, що віддає теплом. Уже за декілька хвилин прийшла до тями. Ошелешено розглядає все довкола. Намагається зрозуміти, що відбувається і куди вони потрапили. А русалка-жінка перебралася робити таку ж маніпуляцію юнакові. Невдовзі й він опритомнів. Все не може зрозуміти, що відбувається. Намагається хоч якось напружити свідомість та зрозуміти, куди занесла їх доля. Малеча, тим часом, направила зброю на обох та чекають наказу матері.

Ліза перелякана незвичністю перебігу подій та нерозумінням безконтрольності ситуації кинулася до свого Любомира:

– Ти живий! Слава Богу! Ти живий! Я так злякалася! – тремтячими руками обмацує його тіло з ніг до голови, ніби шукає вкрадену річ. Волосся поводить себе не чемно: розвівається у різні сторони, підкорившись воді, ніби вказує на те, що тут воно вільне від всіляких заколочок та ризиночок.

Після того, як переконалася, що коханий живий і поки що їм нічого не загрожує, дівчина закричала:

– Хто ви такі? І що ми тут робимо? Як сюди потрапили?! – збентежена через таку мандрівку. Це схоже, на якийсь дурнуватий розіграш, бо така маячня не може бути правдою. Все ж круто хтось попанькався, щоб вигадати страхітливі реалії жарту.

– Я теж хочу вас про це запитати! – сказала сердито рятівниця. – Що ви тут робите? Як сюди потрапили? І врешті, замовкни, а не лементуєш тут, позаяк якщо почують військові, то мокрого місця від вас не залишать або ув’язнять навіки. Ви непрохані гості, тому на вас тут, окрім охорони, ніхто не очікує. Зрозуміло? Замовкни вже і розповідайте, хто ви й що тут забули? – навела дивну зброю, яка не схожа ані на меч, ані на спис. Ніколи подорожувальники ще не бачили таких дивакуватих штукенцій. Але все буває вперше. На ручці приладу для захисту викарбуваний дельфін. На знак святості та возвеличення цієї морської істоти. Красиво і водночас небезпечно.

Ці слова трохи втихомирили дівку. У такій ситуації не вистачає лише паніки.

– Я Ліза, а це мій приятель Любомир. Не знаю, чому ми тут і як сюди потрапили? Не пам’ятаю. Дивуюся, як можемо дихати та розмовляти під водою, як не потонули ще, коли нас залило солоною рідиною? Перебували у химерному будинку, де з нами траплялися різні неприємні дивацтва. І все через те, що порушили спокій будівлі своїми вчинками. Звичайно, розумію, що завинили тим, що не послухали гадини. Ось так безглуздо потрапили у ваш простір і тепер не можемо зв’язати до кучі весь перебіг перипетій, – розповідає історію з’яви у цій незвичайній місцині дівчина.

– Ну, гаразд. Часу обмаль, тому довго вислуховувати сповіді немає коли. Все вияснимо згодом. Зараз потрібно якомога швидше збирати думки до купи та забиратися звідси, допоки ще не пізно, – попереджає жителька підводних володінь.

– Мамо, що з ними робити? Можливо, розповімо про них усім чи залишимо тут. Тоді їх точно віднайде армія! – для русаленят це нова цікава пригода. Ніколи ще малі бешкетники не потрапляли в такі дивакуваті події, тому не можуть натішитися новесенькою екстремальною оказією.

– Все добре. Опустіть зброю. У нас завжди є варіант. Якщо щось піде не так, то відразу гукнемо військових. Поки що не поспішаймо! Потрібно дізнатися, чому вони тут, потім вирішимо, що коїти далі. Можливо, саме вони нам допоможуть. Потрібно хапатися за будь-яку можливість, якщо, звичайно, хочемо хоч щось змінити у нестерпному сьогоденні. – Матір до толку намагається пояснити русаленятам причину того, для чого потрібні такі дії.

– Ей! Ви нас запитали, що так жваво обговорюєте моє та Лізине майбутнє?! – промовив, оговтавшись трохи, Любчик. Адже не може допустити навіть у ситуації перебування на чужій території, того, щоб утриматися від свого свідомого права вибору. Для юнака, який звик бути найкращим у всьому, є неприпустимим залишитися “за бортом” вибору подальшого існування.

Русалка зиркнула скоса, хоч розуміє усе безглуздя спротиву. Який сенс сперечатися з істотами, якщо не знаєш достеменно, на що вони здатні.

– Сонечко, заспокойся! Ми на їх території. Нам потрібно звідси вибиратися, тому не на нашу користь сперечатися. – Втихомирює коханого. Розуміє всю складність та абсурдність подій. Вони у не найкращих умовах перебувають, тому, поки що потрібно тримати язик за зубами. Так безпечніше.

– Розумію… ти права… – починає змирятися із ситуацією, адже асортимент вибору в них, дійсно, не дуже.

Розмовляли так, ніби наодинці. Не просто ж логічно побудувати ланцюжок дій, якщо ти в такій халепі.

– А хто ви такі? Ми теж маємо знати! – бовкнув юнак, щоб знати з ким має справу.

– Я Русалія, а це мої русаленята Діона та Ладон. Добре розмовляти, але при таких справах ми тут з вами теж перебуваємо у небезпеці. Людям обітати поряд з русалами, а нам біля них – небезпечно та суворо заборонено. У нашому світі, світі Океанії, боронь Боже навіть на декілька метрів наближатися до людей чи їм подібних, до того часу, поки вони не перетворяться на одних із нас. Маємо виконувати всі настанови, а інакше будемо відповідати за порушення згідно з законом. Це вам не фіглі-міглі – тут все суворо, у всьому порядок.

– Це як? Одними з вас? Що такими як ви? З хвостами та лускою? Справді?! – зацікавлено та стривожено запитує Ліза. Боїться почути відповідь на питання, але якщо ти проінформований – значить озброєний.

– Усе! Час вичерпано! Я потім поясню, бо якщо нас побачать тут, то звинуватять у зраді та засудять до ув’язнення на довгі роки. У темниці довічного покарання не дуже весело, а в мене діти, самі маєте зрозуміти, – ніби виправдовується перед незнайомцями. Русалія намагається якомога швидше закінчити розмову ні про що. Воно того не коштує, щоб ризикувати майбутнім.

– Що ж нам прикажете робити? Як знайти з вашого світу вихід? Чи ми у полоні правил навічно? – дівчина вхопилася за руку коханого так, ніби назавжди їх мають розлучити. До кінця не розуміють всієї небезпеки перебування серед чужих.

– Все буде добре. Чуєш мене?! Я щось обов’язково придумаю, і ми звідси виберемося. – Любомир пригортає до себе кохану, поцілував у чоло, щоб хоч якось заспокоїти та не доводити ситуацію до відчаю. Тільки паніки та рюмсання у цей час не вистачає, а то в принципі уже майже все є. Намагається перемикнути розмову із безглуздих запитань на щось приємніше, бо на разі, дійсно, ця балаканина не є доречною. “Потрібно вибиратися з цієї безглуздості,” – заспокоює себе подумки.

– Розумію, що почуття переповнюють думки, але досить ніжностей. Поки що не до цього. Потрібно вас якимось чином провести до нас додому. От тільки як це зробити я не знаю. І де ж ви взялися на мою голову? Та ще й такі нерішучі. Мені уже не віриться, що ви зможете врятувати наш світ. Добре… поживемо – побачимо! – такими словами Русалія спустила на землю непроханих гостей, що замилувалися один одним так, що й забули про безпечність. А у світі Океанії про це варто пам’ятати завжди.

– Мамо, будемо перебіжками пливти, щоб нас військові на акулах не помітили. Я з Діоною підемо у розвідку, а ти проведеш цих блукальників. Без нас вони точно пропадуть без лиху. Там такі страшнючі акули, ви б тільки бачили. Ми боїмося, але на що не підеш заради хорошої справи? – висловив стратегію пересування Ладон. Ну ще й трохи домалював химерності, щоб страшніше здавалося.

– Це небезпечно. Іншого рішення все ж не передбачається. Не можемо ж їх тут залишити. Тільки якщо не вдасться провернути таку справу, то пошкодуємо про це всі. Потрібно ризикувати. Що вдіяти? Якщо не допоможемо їм, то навряд чи вони допоможуть нам. – Русалка визнала цікавою ідею сина. Вибору і часу на роздуми обмаль. І так уже добряче затрималися на пусті теревені.

Русалії не залишалося нічого, окрім того, як погодитися на пропозицію дітей та врятувати цих двох. Адже без чиєї-небудь допомоги їм просто не обійтися. Тоді й русали будуть позбавлені шансу змінити світ Океанії на краще.

1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (32 оценок, среднее: 4,50 из 5)

Загрузка…